- Після кожного чергового Золотого Вересня у Львові - книжкового Форуму - завжди привожу зі собою у Нью-Йорк стоси нових книжок. А потім рік ними    «заряджаюся» – до наступного Форуму.

Тепер розпечатую для себе з трилогії «Шляхи свободи» книгу ІІ – «Відстрочення» Жана-Поля Сартра – зі серії Лауреати Нобелівської премії. Буттєвого Сартра завжди легкоприємно читати, - його дилеми і шляхи їхнього невирішення завжди стають чужими дилемами.

Нещодавно завершила читати «Газелі бідного Ремзі» Володимира Даниленка, які так добре смакують до вихідного дня, і особливо якщо ти має схильність до південного-сонячного сибаритства із його незліченними спеціями і непоспішанням... Цей твір невловимо мені нагадав Юрія Винничука, маю на увазі, тільки за настроєм.

До хітового твору 2010 року Януша Вишнєвського «Самотність у мережі» – із близького зарубіжжя – в мене двояке ставлення: ота його половина, ближча до Франсуази Саган своєю наскрізною невигаданою, навіть жорстокою романтичністю, мене, звичайно ж, підкупила, друга його половина монотоннозациклена на смакуваннях подвійного дна жестів-символів, сюїдальної безвиході чи нудьги, у яку герой чи героїня твору самі себе ж і заштовхнули, ніби немає іншого вітальнішого виходу, мені відверто не йдуть, бо я як читач співпереживаю книгу, а багато ситуацій із неї я просто не хочу переживати.

Напрочуд легко прочитався твір «Львівська сага» Петра Яценка. Десь його недомовлюваність, штриховість оповідей, їхній хід мені зрозумілий.

Хоча, чесно говорячи, до прози в мене не таке пієтетне ставлення, як до поезії.

Багато прозових книг, хоч і купую їх та тягну зі собою на інший континент, пролітають повз мене, так, читаю їх і не запам’ятовую – то ж треба так!- стільки праці та коштів вкладено в річ, а воно не прожите автором, не прожите і читачем...

Нема відчуття випитої склянки доброго вина, от і стоїть ця вся проза на моїй етажерці і стоїть комом у горлі,- бо видавці далі стверджують, що «поезія нікому не потрібна»...

Але потрохи з’явилося дуже багато гарної молодої поезії, привезла зі собою немало книжечок збірної команди – київських, львівських, тернопільських та луцьких авторів, і тут навіть не хочу виокремлювати когось одного – це немов Колос чи Колосок із багатьма зернинками, і всі потрібні.

Мене завжди дивувало і вперто дивує далі, чому видавці гоняться тільки за прозою і видають її більшими тиражами. А поезію поволі випихають на марґінез, «тирячи» її тиражі – в реальному ж  «дольче віта» поезію таки більше люди потребують, і самі поети є найкращими читачами. Щось воно не так діється у Данському королівстві...

З останніх поетичних новинок з американського континенту гарно пішла мені книжечка Оксани Луцишиної «Я слухаю пісню Америки», мабуть, через те, що

я сама вмію її слухати, цю Америку, правда, будучи на абсолютно-протилежному боці стилістичної «подачі» цієї Америки. Її книжечка ніби повертає мені втрачену якусь половинку. Надіслав мені поштою із Чикаго і Тарас Девдюк свою новинку «Дерево довколо птаха». Так що дозвілля мені зафрахтоване.

Завершила перекладати невеличке есе «Річка для людей» американської поетки та письменниці Джуді Баумел, котра походить з родини переселенців із Галичини в Америку. (Відома своїми книжками «The Weigt of Numbers» (за що завоювала престижну премію Уолта Уітмена від Академії американських поетів), «Now» та

«The Kangaroo Girl»). Це есе – про час її позаторічного перебування у Львові  саме тоді, коли учасники ЛеоПолтвісу від Музею Ідей  готували скорботний перший мітинг на 110-ті роковини побудови Опери на Полтві. Це есе буде включене до майбутньої літературно-екологічної книжки «ЛеоПолтвіс» , що цього року з’явиться у  львівському видавництві Піраміда.